Баночка мазі

Руки загоїлися за день, і це стало першою проблемою.

Сарай стояв порожній: усі були на зміні. Шень Яо роздивлявся свої руки в смузі світла, що падала крізь щілину. Там, де ще вчора темніло м'ясо, лежала нова шкіра, рожева й тонка, як плівка на парному молоці. Ні кірки, ні струпа. Слуги так не гояться. А ті, хто гоїться, привертають увагу, якої їм не треба.

— Обмотай, — порадив Ян. — Ганчіркою, як усі. Хай думають, що ти нещасний.

— Я і є нещасний.

— Тоді це не вимагатиме зусиль.

Яо обмотав. Ганчірки пахли кузнею, а те, що під ними, нікого не цікавило. Три дні Ян не дозволяв йому нічого, що могло б додати ваги: ніяких стовбурів, ніяких кулаків об дерево. Горно не любить, коли в нього підкидають, казав він, а воно ще не догоріло. Яо носив вугілля й вигрібав попіл. Тіло гуло глухо й рівно, як далекий млин. Синці на передпліччях горно не чіпало: Ян казав, що це дрібниці, пил, а на пил воно не витрачається. Звичним був біль, що не відпускав, і вміння не прислухатися до нього. Тепер болю не було, і Яо не знав, куди подіти цю легкість.

На четвертий день на подвір'я зайшла дівчина з кошиком трав.

Раніше він її не бачив, і це він запам'ятав би. Блідо-зелений халат Алхімічного павільйону сидів на ній просто, волосся було стягнуте звичайною шворкою, а від кошика війнуло гіркотою кореня й ще чимось свіжим, холодним, як вода з криниці. М'ята. Дим кузні на мить відступив, ніби поступився місцем. Спокійні очі, крихітна родимка під лівим оком.

Подвір'ям якраз проходили двоє підмайстрів із ковадлом на жердині, горно за спиною сичало, а полудневий жар стояв стіною. Дівчина стояла посеред цього так, ніби навколо нічого не відбувалося.

— Перепрошую, — сказала вона майстрові. — Павільйону потрібне вугілля з третього горна. Хто може віднести?

Майстер навіть не повернув голови. Кивнув убік Яо:

— Він.

Яо підняв найважчий кошик. Дівчина рушила вперед, і він пішов за нею, лічачи по звичці. До воріт павільйону було двісті сорок один крок. Шлях вів повз склад, тим самим двором, де він носив кошик щодня, і на двадцять першому кроці від складу вона, не дивлячись під ноги, обминула калюжу, що ніколи не висихала під ринвою. Ледь змінила крок. Так обминають вибоїну, яку знають.

Яо відзначив це так, як відзначає все людина, що лічить: без висновків. Чужі ноги знали його калюжу.

А потім вона сповільнилась. Не озирнувшись, не показавши, що робить це навмисно, просто вкоротила крок рівно настільки, щоб він із вантажем устигав. У цій секті так не робив ніхто. Ні для нього, ні для когось іншого.

— Я Лю Цінхе, — сказала вона. — Учениця. Другий рік.

— Шень Яо.

— Знаю.

Він не став питати, звідки. Її погляд зісковзнув на його передпліччя, де рукав сповз від кошика. Синці йшли від зап'ястка до ліктя: свіжі поверх старих, жовті поверх фіолетових.

— Хто це зробив?

— Ніхто.

— У Ніхто важка рука, — сухо зауважила вона. Але допитуватися не стала.

Біля воріт Яо поставив кошик на поріг. Цінхе на мить затрималась, наче зважувала щось.

— Прийди завтра. У мене є дещо для цього. — Вона глянула на його руки й пішла між грядками, а м'ята ще довго висіла в повітрі там, де вона пройшла.

Він стояв і дивився їй услід, поки майстер не гаркнув з-за спини.

Опівдні старий Лу зупинився біля його горна, ніби напитися з діжки, і довго пив, дивлячись у воду.

— Павільйон має своїх слуг, — сказав він нарешті, не підводячи голови. — Двох. Вони носять усе: воду, вугілля, баняки. Дівчата з павільйону по вугілля самі не ходять.

— Вона ходила.

— Ходила. — Лу пожував мундштук люльки. — Рік тут її не бачили. А кілька днів тому тебе били, ребро хруснуло так, що я чув аж із комори, і ось вона вже прийшла. Я нічого не питаю. Бачити дорого. — Він нарешті глянув на Яо, швидко, з-під брів. — Але ти нині носиш кошик, як цілий. Не показуй цього, хлопче. Люди бачать не те, що є, а те, що їм зручно. Не давай їм незручного.

Він пішов, шкутильгаючи, з порожнім відром. Ян у голові сказав:

— Розумний старий. Шкода, що розумні старі зазвичай бідні.

* * *

Уночі, в темряві сараю, Яо вирішив не йти.

— Дівчина була добра, — сказав Ян. — Будь добрим у відповідь. Це нічого не коштує.

«Усе щось коштує», — подумав він, не розтуляючи губ: у сараї хропіло троє.

— Ти кажеш це, як людина, яку шість років підряд обраховували.

«Мене не обраховували». Яо дивився в стелю, де павук лагодив нитку. «Мене били. Це чесно: хто б'є, той нічого не просить натомість. А коли тобі дають, потім приходять по борг. Не хочу нікому бути винним».

Ян довго мовчав. Потім сказав, без глузування, але й без жалю:

— Цікаво. Удар ти приймаєш усім тілом, а баночку мазі прийняти не можеш. Знаєш, що мені здається? Що тобі легше, коли в тебе відбирають, ніж коли тобі дають. Бо відбирають — то вже звично.

«Це неправда».

— Звісно. — Ян зітхнув так, що в іржі ніби щось шурхнуло. — Іди, хлопче. Тобі дев'ятнадцять, а не дев'яносто.

Він пішов.

На порозі його зупинила дівчина в такому ж зеленому халаті, з очима, що перелічили його бурий одяг від коміра до підошов.

— Слугам через задні двері.

— Він до мене, — долинув зсередини голос Цінхе. — Через ці.

Дівчина стиснула губи так, що вони побіліли, і відступила. Яо проходив повз неї з відчуттям, що за цей крок заплатить не він.

Алхімічний павільйон стояв під самою горою, і пахло там усім водночас: димом, гіркими коренями, вологою глиною, мокрим листям. Під стелею висіли пучки сушених трав. У кутку булькав казан, а крізь паперові вікна ліниво сочилося пообіднє світло. Уздовж стіни тяглися полиці з баночками, кожна з паперовою биркою. Яо порахував верхню полицю: дванадцять баночок, запечатаних воском. Тринадцяте місце було порожнє. Дерево навколо припало пилом, а там, де баночка стояла, лишилося світле коло, нове, ще без жодної порошини.

Лю Цінхе сиділа за низьким столиком і терла щось у ступці. Усе, що вона робила, виходило в неї правою рукою, легко й упевнено. Ліва лежала на коліні, сховавшись у рукаві, і Яо відзначив це так само, як усе: звичка, не діагноз. Побачивши його, вона підсунула по дереву маленьку баночку.

— Мазь для кісток. Не з найкращих. Найкращі лише для внутрішніх учнів, але ця діє.

— Я не можу заплатити.

— Ти ніс моє вугілля. Квити.

Вона сказала це так швидко, що він збагнув: вона знала, що він відмовиться від подарунка, і заздалегідь добрала слова, за які не зачепишся. Це його роздратувало і водночас розсмішило. Він узяв баночку. Їхні пальці торкнулися, і Цінхе швидко відвела очі.

— Покажи руку, — сказала вона так, наче нічого не сталося.

Він завагався. Потім закотив рукав.

Вона мовчала. Синці, що позавчора були чорними, зійшли до рівної жовтизни, а на двох місцях лишилися самі тіні.

— Ти швидко гоїшся, — тихо промовила вона.

У Яо обірвалося всередині. «Дурню. Треба було надягти довший рукав».

— Мені просто щастить.

Пауза вийшла довшою, ніж він чекав. Булькав казан, дзенькало скло, у віконницю билась бджола. Цінхе дивилася не на руку, а на його обличчя, неквапливо, як дивляться лікарі на те, що ще не сталося, але неодмінно станеться. Потім коротко кивнула, ніби записала щось у невидимий журнал, і більше нічого не спитала.

— Ти рахуєш, — сказала вона замість цього.

— Що?

— Губи. Ти ворушиш ними, коли несеш. Скільки було до воріт?

Він не збирався казати. Але сказав:

— Двісті сорок один.

— Двісті сорок два, якщо з порогом.

— Поріг не рахується.

— Ще й як рахується. Об нього всі спотикаються.

Вона засміялась, коротко, наче сама здивувалась. Це був сміх без жодного жала.

— Заходь іще, — додала вона. — Просто так.

На подвір'ї він дістав баночку з кишені й роздивився. На кришці лишився слід розламаної печатки з тонким відбитком павільйону. Не така, якою запечатують те, що роздають слугам.

«Не з найкращих», — повторив він подумки.

— Вона применшила, — озвався Ян. — Це не брехня. Це ввічливість із запасом. Я знаю цю смолу: її не кладуть у те, що йде в кузню.

«А те порожнє місце на полиці?»

— Ти теж помітив. Я думав, ти не дивишся.

«Я рахую».

— Я знаю, хлопче. Тому й питаю, скільки це коштувало їй.

Яо стиснув баночку в кулаці. Вона була легка, а нести її було важче, ніж кошик.

* * *

Біда прийшла в четвер, після вечірнього дзвону.

Небо було низьке, свинцеве, пахло дощем і мокрим камінням. Яо перетинав двір із відром, коли дорогу перегородили три тіні. Чжоу Куань неквапливо хруснув кісточками пальців.

— Чув я, ти тиняєшся біля Алхімічного павільйону, сміття.

— Я носив вугілля.

— Не огризайся. — Чжоу Куань сказав це майже лагідно, і Яо подумав: він зриває на мені той ранок, коли я підняв голову. — Подивимось, чи залишиться в неї слабкість до каліки без зубів.

Кулак влучив у щелепу.

— Не бий у відповідь, — сказав Ян у голові так чітко, як ніколи. — Не ухиляйся. І не закривайся. Відчувай.

«Що саме?»

— Різницю.

Яо дозволив ударам прийти. Кулак у живіт, коліно в стегно, чобіт, що поклав його на каміння. Двоє посіпак зареготали й узялися допомагати. Але Чжоу Куань бив по-іншому, ніж вони. Сила шостого шару лежала в його кулаках тьмяною плівкою, і де вона лягала, там біль ставав глибоким, густим і чужим. Ребра відгукнулись одразу. Щось у лівому боці хруснуло, як сучок.

— Пил, — сухо видихнув Ян. — Це пил. Це теж. Чобіт, ремінь, пил. А оце… — Яо ковтнув крик, і рот наповнився кров'ю. — Оце вже поліно. Записую.

Яо лічив удари. Ян лічив вагу. Це було б смішно, якби не було так боляче.

З кожним справжнім ударом тепло в кістках розгорялось дужче. Горно не просто приймало біль, воно хапало його, мов голодне. У кістковому мозку щось клацало й гвинтилося, переплавляючись, і Яо відчував кожне місце окремо: ребра, стегно, щелепу, зап'ясток. Кожне пекло по-своєму, зі своїм вигином і звуком, як різні удари молота по одній заготовці. Бити його було як кувати. Тільки заготовкою був він.

Відро покотилося й затихло в калюжі.

— Досить, — прохрипів Чжоу Куань. Він видихався: тьмяна плівка в його кулаках погасла на півдорозі. — Ходімо.

Кроки віддалились. Крапля впала на щоку, потім друга. Яо підвівся на тремтячих руках.

— Другий шар, — сказав Ян. У голосі було щось схоже на подив, хоч старий поспіхом сховав його за сухістю. — І ти вже наступаєш на третій. Не радій передчасно. Поки горно переплавляє, нові рани гоїтимуться, як у всіх. Болітимеш чесно.

Яо витер кров з губи й підвів обличчя до неба, де нарешті бризнув дощ. І усміхнувся, широко, майже по-вовчому.

«Тільки б не зупинялися. Тільки б прийшли ще».

Він злякався цієї думки. Але не відмовився від неї, і саме це лякало найдужче.

— Бачу, ти й сам помітив, що з тобою діється, — промовив Ян після довгої паузи, повільніше, ніж зазвичай. — Запам'ятай цей страх, хлопче. Він тобі знадобиться більше за горно. Ті, хто починає любити удари, закінчують зазвичай дуже коротко.

— Я не люблю їх.

— Я знаю. Тому й кажу.

У сараї для слуг тхнуло вогкою соломою й мокрими чоботами. Хтось уже спав, хтось дивився на нього з кутка, але ніхто не наважився спитати, чому в зламаного Шень Яо після такого побиття цілі зуби. Він ліг, слухаючи, як дощ барабанить по покрівлі, і відчув, що кожна кістка в тілі тихо гуде, наче свіжо кована.

* * *

Вранці він упізнав її кроки раніше, ніж побачив саму: легкі, але вперті.

Яо стояв біля горна, і кожен рух відгукувався тупим болем у лівому боці, як у звичайної людини. Цінхе поставила біля нього накриту миску. Всередині парувала густа юшка з імбиром і сушеним корінням.

— Для сил, — сказала вона.

— Я в порядку.

— Я бачила тебе вчора. З галереї другого поверху. — Голос у неї був тихий. — Ти не бив у відповідь. Не кричав. Не закривався. Ти лічив.

Горно потріскувало, за стіною хтось лаявся на візника. Яо мовчав, і в цьому мовчанні було чесніше за будь-яке «ні».

— Я не питатиму, що ти таке. Не сьогодні. — Цінхе зупинилась, добираючи слова. — Але ти не в порядку. І не мусиш удавати переді мною, що це не так.

Біля його пояса, в іржавому уламку, зітхнув Ян.

— Поки що нічого їй не кажи, — пробурмотів він. — Але визнаю, дівчина хороша.

«Хороша. Так, певно, що так».

Яо взяв миску. Тепло від неї пройшло через долоні, піднялося по руках і сіло десь у грудях.

— Дякую, Цінхе.

Її ім'я він сказав уголос уперше. Ім'я не обпекло язика, і це було дивно.

— Бачиш, не обпекло, — буркнув Ян. — А скільки було страху.

Цінхе вже йшла геть, і він бачив, як вона на ходу притискає долоню до щоки.

Цілий день кузня здавалася іншою. Молоти гупали так само, дим дер горло так само, та він раз у раз зиркав на порожню миску, ніби вона могла зникнути, якщо відвести погляд. Опівдні майстер мимохідь кинув, що слуги з Алхімічного павільйону прислали цілий кошик солодких коржиків, і чи не знає хто, кому це. Яо промовчав. Але коржик, який потрапив йому до рук, був ще теплий, і він з'їв його повільно, відламуючи по крихті.